Ольга проснулася після наркозу. її голова була такою важкою, що й не намагалася нею повернути. Руки та ноги наче хтось прикував величезними ланцюгами. Язик задеревенів і не підкорявся взагалі. Та й на серці було важко, як ніколи. Лиш одні очі світилися, мов дві вуглинки в печі. Жінка водила ними і вздовж, і впоперек кімнати, але поруч біля неї - нікого. Можливо, це навіть на краще. Вона могла дати волю своїм емоціям. Перенісши складну операцію на серці Ольга залишилася на цьому світі, та по ній не видно було, що саме цього найбільше хотіла.
У палаті ніхто не турбував її своїми запитаннями, не докоряв, не виправляв життєвих помилок. Лише сонячні промінчики лагідно торкались обличчя і Ользі було так приємно від цього, що забула про все на світі. Якоїсь миті двері заскрипіли й перед нею постала високоросла медсестра. Вона привіталась, а потім повідомила, що зараз прийде лікар, аби її оглянути. Коли почула слово «лікар», її наче затіпало. Якби могла, то пташкою випурхнула б у вікно. Так було соромно за свою велику помилку, яку зробила, коли мало що усвідомлювала у своєму житті.
Невдовзі до пацієнтки навідався і сам лікар Олег Іванович. У руках він тримав розкішний букет троянд. Поставивши його у вазу на тумбочці, тихо привітався:
- Доброго дня, мамо!
Ольга, опускаючись глибше під покривало, ледве змогла відповісти водночас і лікарю, і сину.
- Як почуваєтеся, як здоров’я? - запитав.
Вона мовчала. Лише серце стукотіло так, наче хотіло вирватися із грудей.
- Мамо, не переживайте, уже все позаду, - ніжний голос лікаря знову порушив спокій у палаті. - Що було, те пройшло. Адже ж ви моя мати, правда?
Ольга після цих слів залилася плачем. На душі було так важко і соромно, що не знала куди подіти очі. Закрившись долонями, лежала та важко стогнала, більше від душевного болю, ніж від післяопераційного. На мить заплющила очі й перед нею постав той страшний день, який змінив усе її життя...
Ольга добре пам’ятає, коли народився синок. Мало того, що дитина була кволою, ще й лікарі повідомили, що первісток не протягне і тижня. Цілими днями слізьми омивала малого. Не могла ні їсти, ні спати. Не знала, чи ніч надворі, чи день. Хлопець, якого любила всією душею, коли дізнався про вагітність Ольги, кинув її і невдовзі одружився на іншій. Вона залишилася наодинці зі своєю бідою. Навіть батьки замість того, щоб підтримати доньку, ледве не вигнали з дому.
Молода мати бачила, як життя дитини гасне на очах. Такий важкий депресивний стан став основною причиною її вчинку. Узявши одного дня малого, вона відвезла його в місто й залишила під дверима дитячого будинку разом з деякими речами. А сама подалася шукати кращої долі. Чи знайшла Ольга кращу долю чи ні - хто його знає. Але те, що через деякий час жінка вийшла заміж і народила дітей, говорить про те, що життя для неї хоч трохи налагодилося. Так і жила в селі, де крім важкої праці та домашніх клопотів, більше нічого не знала. Аж поки не загострилася давня хвороба серця. Діти з чоловіком заледве вмовили її піти на операцію. Навіть знайшли найкращого в місті хірурга, який погодився прооперувати.
Коли лікар запросив на консультацію до себе в кабінет, серце билося неспокійно. Під час розмови побачила на шиї в нього молитовку, яку наділа своєму немовляті, коли залишала на поталу долі. Руки в неї затряслись, у голові зашуміло, як у неспокійному морі, а кров у жилах стала гарячою, як магма. Ледве вимовила: «Си-ноч-ку... Мій син». І впала непритомною.
А коли прийшла до тями, то Олегу Івановичу було вже все відомо. Від народження і по сьогоднішній день щиру правду розповів чоловік Ольги. Не приховував, що довго жінка мучилася, картала себе за той вчинок. У скількох снах приходив до неї син! Скільки сліз виплакала по ньому. Не один місяць витратила на пошуки синочка, але все було марно. А коли народилися знову діти, потроху змирилася з тим страшним вчинком. І намагалася бути хорошою матір’ю, аби Господь хоч трохи змилувався над нею.
Невдовзі в коридорі почулися кроки людей. З привітаннями до неї радісно кинулися діти й онуки. У дверях з двома маленькими хлопчиками стояла незнайома жінка. Пояснювати Ользі, хто то такий, не було сенсу. В обличчях хлопчиків вона відразу впізнала свого маленького Олега, а в жінці - невістку. Несміливим кроком вони разом підійшли до пацієнтки й обняли її. Вперше Ольга відчула себе щасливою людиною. Адже за багато років нарешті зібралася вся її родина, хоча й за таких непередбачених обставин. Коли почула від хлопчиків, не знаючи навіть як їх звати, слово «Баба», розплакалась, як мала дитина. З однієї сторони ліжка сидів її чоловік з дітьми та внуками, а з іншої - її Олег з невісткою та хлопчиками. Ольга, дивлячись то на одних, то на других, тихо плакала. На біле лікарняне простирадло капали сльози радості й каяття.
Василь ТИТЕЧКО, с. Мале Вербче.
