Сарненські новини

Четверг
Січ. 18
Розмір тексту
  • Increase font size
  • Default font size
  • Decrease font size
Головна Творчість Невигадані історіїЗгадую заметіль вишневого цвіту...

Згадую заметіль вишневого цвіту...

Поділитись посиланням на статтю Роздрукувати

«Сто доріг - одна твоя». На все життя запам’ятав це гасло, адже висіло воно на стіні рідної школи. Перечитував роками, отож ввійшли ці слова в мою ще незрілу свідомість. Власне, що ми в дитинстві та ранній юності можемо думати про дороги, які чекають кожного з нас? А яких людей зустрінемо на них? Пізніше сходив немало різних доріг у прямому розумінні: степові й гірські, пустельні й міські, перепливав море.

Та найцінніше в дорогах - це люди. З багатьма спілкувався, у кожного - своя доля, досвід, історії. Й вони зостаються з тобою в житті подальшому. Якось занесла мене доля в стольний град Москву, а звідти - на Кіпервейм (це притока знаменитої ріки Колими), а потім ще за Колиму кілометрів із 300. Будували там котедж губернатору краю, знаменитому олігархові.

На диво, замість очікуваної дикої тундри проживали в сучасному містечковому центрі. Робота, хоч і нелегка, досить швидко ввійшла в колію, отож почали подумувати про підзаробіток. Незабаром взяли підряд на перебудову й оформлення сцени місцевої школи мистецтв. Там і звернув увагу на сторожа, який пильно прислухався до наших розмов. В один із вечорів він підійшов до мене й попросив затриматись. Запитавши ім’я, звідки, дуже зрадів, швидко заговорив: «Я земляк твій, хлопче. Волиняка я. Так хочеться хоч словом перемовитись із земляком. Візьми щось суттєве, приходь та й поговоримо». Взявши пляшчину спирту, який у тих краях коштував дешевше «паленої» горілки, повернувся до школи. Зрадів старий, зметикував закуску тих широт: рибу, ікру. Потекла розмова, я більше слухав.

«Довго живу тут, хлопче, уже понад 50 років, але мову твою визначив зразу. Зрозумів західний акцент, хоч і не був на батьківщині довше, ніж тобі років. Але дороге мені все рідне. Пам’ятаю, якось за 10 пачок української «Прими» віддав хутро соболя. Може, й дурість, але хотілося хоча б рідний гіркий дим вдихнути.

...Село наше було красиве. Та і як можна сказати про ту маленьку батьківщину? Ми ж як комахи. Для комашки батьківщиною стає стеблина деревію, і де б вона не опинилась, а цю стеблину не забуде. Так і ми, люди...

Ріс я здоровий і сильний, працював багато й старанно. І закохався в найкращу дівчину Настю. Разом ходили на вечірки й з вечірок, але завжди я втрачав можливість говорити з нею. Бачив, як її зачіпали парубки. Бачив, слухав, а що мав робити? Чомусь думав, що не маю місця в її серці. Страждав, звісно, мучився. Була весна... Якось вертались з вечірки однією компанією. Чогось тоді й наважився, поглянув на хлопців так, що залишили нас самих. Підходили до перелазу, а саме вітерець, цвіли вишні й кружляв навкруги вишневий цвіт, встеляв землю. Справжня заметіль вишневого цвіту...

Взяв за плечі Настусю, глянув в її озера-очі й сказав про те, про що стільки мовчав:

- Настуню. Кохана моя... Може, і не вмію говорити ладно, та кохаю тебе так, як ніхто не кохатиме. Та й прикро мені дивитися, як увиваються навкруги тебе дурні солодкоголосі. Виходь за мене заміж!

Пригорнулась Настя до мене та й проказала:

- Як довго чекала цього від тебе, хоча знаю, скупий ти на слова. Засилай сватів!

Якими солодкими були її вуста... І кружляв довкола нас вишневий цвіт. Був травень 1941 року. В неділю ми обручились. Через три тижні думали відгуляти весілля, збудувати дім, про щастя мріяли. Та грянула війна, не встигли й накохатись. У числі перших пішов на фронт. Не буду розповідати тобі про війну, не здивую своїми розповідями. Ти й сам знаєш, що шрами - це не доблесть і хоробрість, а швидше, помилки й невдачі. Та й сюди люди потрапляють більше неординарні.

Воював я. Нагороди мав, за спинами товаришів не ховався. Коли прогнали фашистів з України, написав листи й отримав відповідь. Цілував рядки, писані рідною рукою, й дало це снаги витримати. Закінчував війну вже в Празі.

Дочекавшись демобілізації, поспішив додому. Боліло чомусь гострим болем серце, та й листів давно не отримував».

Дід скуйовдив сивину, налив у склянки й, не припрошуючи мене, випив, наче воду, міцнющий напій: «Побоявся йти зразу додому, наче віщувало щось серце. На околиці села стояла дядькова хата, материн брат лісникував до війни. Зрадів мені неймовірно, хоча й примітив я, що чомусь розгубився спочатку. Дістала дядина зі сховку пляшку, накрила нехитрий стіл, присіли з дядьком, відмітили Перемогу. Вляглась радість зустрічі. Спохмурнів дядько... Тенькнуло в мене тривожно серце.

- Не ходи, племіннику, зараз додому. Заночуй у мене. Неспокійно в нас, а ти у формі, при орденах, з погонами.

А коли підхопився по цих його словах, узяв твердо за полу шинелі, посадив:

- Не чекає тебе більше Настя. Немає її. І батька твого немає. Будь сильним. Не дожила, не дочекалася Настя твого повернення. А хотіла ж як!.. Та й сина мого Юрка, а твого брата, теж немає. Бачив, яка сива стала тітка твоя Дарина? А я кріплюсь. Важко, а кріплюся. А дочка наша Марія зараз десь в Росії живе. Заміж вийшла, за офіцера... І благословення нашого не попросила. Коли прийшли фашисти, багато хто не міг стерпіти їх присутності. А Настя... в райцентрі... на головпоштамті працювала. Була зв’язковою ОУН-УПА. З німцями спочатку воювали. Потім - проти більшовицької навали. І яка молодь полягла... Там і запримітив її якось капітан НКВС. Вродлива ж була вона в тебе, а ще й більш розквітла. І тебе все чекала... Коли її розсекретили, не змогли зламати. Отой капітан і вивіз її в ліс. Лютий був, що відмовила йому. Закатували її там же в лісі...

Захитався світ мені, хлопче, це вже зараз спокійніше про це говорю. А спочатку!.. Попросив дядька відвести мене до побратимів Настиних у ліс. І відомстити капітану вирішив. Вислідив і випустив у нього й охоронця всю обойму з трофейного «Вальтера».

А потім - ліс, криївки. Хоч із недовірою ставилися до мене, бо не зняв кров’ю завойованих орденів, але поважали. Уже пізніше, взимку 1947, пораненого взяли в полон, та знову ж таки, зглянувшись на ордени, бойове минуле, зробили поблажку: тайга, лісоповал, бараки. Там і зрозумів: рік-два від сили. Більш сильні ламались, можу не вижити. Треба тікати. Тікати одинаком. Дома ніхто не жде, та й шукатимуть там. Отож втікав далі за Колиму. Уже на Кіпервеймі мене, знесиленого, зовсім охлялого, знайшли й виходили брати-чукчі. Понад півстоліття живу тут. Тягло спочатку додому, а потім і звик.

Налив після мовчання мій оповідач та й сказав:

- Давай за нашу неньку Україну. Трохи знаю, що там робиться. А мені повертатись уже пізно. Але єдине, на що хотів би глянути перед смертю - то це на вишневий цвіт. А вже потім і помирати не страшно. Та вже, мабуть, не судилось мені. Приїдеш, хлопче, на Україну, вклонись їй від імені її сина Охріма.

Вперше він назвав своє ім’я. Я хотів був заперечити, що зараз кажуть не «на Україну», а «в Україну», але змовчав. Для діда Охріма Україна має залишитись тою, з вишневим цвітом шевченківським, могилою Насті, батьків, багатьох безіменних братів і сестер, що віддали своє життя за її волю...

Пройшли вже роки, не знаю, чи живий ще дід Охрім, але коли цвітуть вишні, згадую розповідь сивочолого жителя Крайньої Півночі, нашого земляка, невизнаного героя України Охріма, його розповідь про заметіль вишневого цвіту.

 

Михайло КАБАНЕЦЬ, с. Немовичі.  

Прокоментувати цю новину:

Оскільки Ви ще незареєструвались на нашому сайті, то для того щоб надіслати прокоментувати Вам потрібно ввести перевірочний код:

????

Highslide JS Highslide JS

Меню користувача

Вибачте, ви неавторизовані

Статистика

Новин : 239
Коментарів : 19
Користувачів : 891