Сарненські новини

Середа
Січ. 17
Розмір тексту
  • Increase font size
  • Default font size
  • Decrease font size
Головна Творчість Невигадані історіїДоньки матір не простили

Доньки матір не простили

Поділитись посиланням на статтю Роздрукувати

«Мамо, я хочу до тата», - благала п’ятирічна Оленка. «Твій тато поганий, ми тобі іншого тата знайдемо», - відповіла дитині Олеся. «Не хочу іншого, хочу до свого», - не вгавала донька. «Цить, - перебила розмову мати, - щоб я цього більше не чула»...
Плакала дитина, але що може зробити? Вона любила батька, як і він її, намагаючись зберегти сім’ю, щоб бути всім разом, та не вдалося. Коли одружувався з Олесею, знав, що вона дівчина легкої поведінки. Але коли кохаєш, хіба зважаєш на щось? Думав, вийде заміж, зупиниться. А їй швидко набридло сімейне життя, взялася за старе. Коли почув, що його дружина поводиться непристойно (від людей нічого не втаїш), поговорив з нею, та вона різко відповіла: «Не подобається - можеш іти геть!». Ще не раз була розмова на цю тему, однак усе марно.
Не захотів Микола сорому, розлучився з Олесею. А вона й не переймалася. Уже вільно приводила додому коханців, які часто й ночували в неї. Але то були одружені, вони йшли до Олесі без сер-йозних намірів, аби побавитись.
А якось приманила до себе ставного, гарного, ще не одруженого хлопця. І від себе більше не відпустила, всіх відкинула. Олеся на вроду й не вдалася, але в ній була якась сила, що приваблювала чоловічу стать. Тож закохала в себе Вадима до безтями. Не подивився він ні на що, знав, що в неї є дитина, от тільки не знав достеменно про її минуле, та й не хотів знати, бо кохав. Тож ви-рішив одружитись.
Батьки, коли дізналися про це, відмовляли сина від необдуманого кроку, бо ж містечко, в якому жили, було невелике, до них швидко дійшли чутки про майбутню невістку. Від-мовляла і сестра Таня, їй теж було багато чого відомо про Олесю, та ніякі вмовляння не подіяли. Змушені були капітулювати Павло з Наталкою. Сусіди казали: «Поїдь, Наташо, до ворожки, може, що йому пороблено». Та вона відмовилась від такої пропозиції: «Нехай жениться. Щоб потім на нас не нарікав. Може, колись і зрозуміє свою помилку».
Не хотіли, але зробили сину й весіл-ля. Так наполягали батьки Олесі. Їм що, вони раділи, що дівка вдруге йде заміж за такого хлопця: Вадим був непитущим, некурящим, мав добре оплачувану роботу. Таких у наш час ой як мало!..
Батьки Олесі відразу ж подарували їм квартиру з надією на те, що в дочки життя складеться гарно, хоча вони й на першого зятя не нарікали. Тож після весілля, після тієї приємної миті потяглися сімейні будні. Олесі до цього не звикати, а для Вадима то було вперше. Тож дружина почала виховувати чоловіка на свій лад, бо бачила слабкість в його характері. До роботи вона була лінькуватою, любила довго поспати. Вадим біля батьків теж не вмів нічого робити по господарству, а тут навчився і їсти варити, і в хаті прибрати, і в городі попорати. Мати все бачила, коли іноді заходила до сина. Нічого не казала, тільки серце стискалося від болю, коли дивилася, що невістка лежить на дивані, читає газету, а син порається біля плити. З Оленкою Вадим відразу знайшов спільну мову, він любив дітей. От тільки як не намагалася Олеся, щоб називала Вадима татом, не могла цього зробити, бо ще пам’ятала рідного батька. Уже тоді, коли народилася спільна донька, коли вже маленька Ксюша простягала рученята до Вадима й казала: «Тата, тата», тоді й Оленка наважилася так його назвати. Дівчинка, якій тоді вже йшов сьомий рік, більше тулилася до Вадима, ніж до матері.
Після народження дитини додалося клопотів. Але всі вони лягли на плечі Вадима. Він до Оксанки і вночі вставав, коли плакала, і годував, і пелюшки прав. Розумів, що то жіноча робота, але, жалі-ючи дружину, привчив її до такого життя. Теща, коли приходила до них, раділа, що доньці трапився такий чоловік, а свекруха місця собі не знаходила, дивлячись на сина, бо змарнів зовсім, але нічого не казала.
Правду кажуть, що коли жінка за-клопотана, їй ніколи думати про щось інше. В Олесі вільного часу було вдосталь за таким чоловіком. Тож почали доходити до Вадима неприємні чутки про дружину. Він і слухати не хотів, не вірив нікому. «Хочуть розлучити мене. Не вдасться», - думав. Вадим ще й досі кохав Олеську, клялася й вона йому у вірності. Тож минали роки, життя продовжувалось. Підростали діти, вже Оксанка в перший клас пішла. Вадим радів, а Олеся – хтозна, вона дітям приділяла зовсім мало уваги. Її цікавило інше: шукала кохання на стороні. І як не хотілося вірити Вадиму, але довелось. Коли застав її на роботі в кабінеті напівоголену з якимсь чоловіком, сумніву вже не було. Спробував поговорити з нею, переконував, що так негоже робити, що в неї двоє дітей… Вона ж відповіла Вадиму, як і першому чоловіку: «Не подобається, можеш іти звідси». Вадим не хотів, соромно було перед батьками. Уже жалкував, що не послухав їх. Жити з Олесею не міг, бо з нього й колеги сміялися. Коли прийшов з валізою до батьків, не здивувалися, ніби й чекали цього, навіть зраділи. Не розпитували ні про що, бо знали за його життя. Батько запитав: «Не повернешся, сину, назад?». «Ні, тату, - відповів Вадим. – Я вирішив твердо». - «А пам’ятаєш про своє тверде рішення одружитись?». - «То було помилкою, тату. Хіба ж міг тоді подумати, що так станеться? Я каюсь перед вами. Шкода тільки дітей, як вони будуть без мене?».
Коли Вадим подав на розлучення, суд дав два місяці на роздуми. Але що було думати, коли Олеся відразу після того, як він її залишив, привела третього? Бачив Вадим, коли проходив повз хату, в якій прожив десять років, що на подвір’ї порається якийсь чоловік, а біля нього крутиться весела усміхнена Олеся. Ні, серце його не здригнулося, у душі пожалів ту людину, яка потрапила в пастку. Чув від людей, що діти його не сприймають, як і він їх. Та й хіба може полюбити чужих дітей та людина, яка залишила троє власних?
Коли розлучали Вадима з Олесею, Оксанка, яка теж прийшла з мамою, побачивши батька, кинулась до нього, притулилася і заплакала. Олеся намагалася відірвати дитину від Вадима. Доньці на той час уже виповнилось десять років, тож мала право вибору, з ким жити. Коли суддя запитав, вона без роздумів викрикнула: «З татом!». Олеся не чекала цього, намагалася зчинити скандал, та суд змушений був прислухатися до волі дитини. Суддя тільки сказав: «Така Ви, певно, мати, що дитина від Вас відмовляється». А Вадим був у ту мить найщасливішою людиною у світі – донька житиме з ним! Тож після суду пішла Оксана з батьком. Невимовно раділи внучці і дідусь з бабусею. Коли на другий день пішов Вадим до Олесі забирати дитячі речі й одяг, вона не віддала, думала, усе переміниться. Але Вадим спокійно сказав: «Не переживай. Усе в Оксанки буде». Потиснув руку тому, хто його замінив, і промовив: «Бажаю тобі з нею щастя, чоловіче».
Вадим так і не одружився, не вірив жінкам, боявся їхньої зради, тож присвятив себе вихованню доньки. А Олеся не зупинилася на третьому. Такі жінки, либонь, не можуть довго жити з одним. Вона перебирала чоловіками, як циган кіньми, тож не здивувався Вадим, коли прийшла Оленка й сказала: «Тату, я хочу жити з тобою і Оксанкою». Вадим усе зрозумів. Дівчині тоді вже йшов шістнадцятий рік, пора кохання. Їй так хотілося поділитись сокровенним з найріднішою людиною – мамою, та хіба могла? Що порадила б доньці Олеся, чим підтримала б? Хіба ж міг випровадити з хати дівчину Вадим? Тільки запитав: «Мати знає про це?». «Знає, - відповіла крізь сльози Олена, - вона ще на мене накричала. Іди, сказала, я тебе не тримаю».
Так і залишилася Оленка у Вадима. Вмовляли її потім Лесині батьки, мовляв, ми тобі рідні, йди до нас, а він хто тобі такий? Оленка їм відповіла: «Я не хочу бути такою, як ваша дочка. Ви дивіться за нею, а я хочу будувати своє життя по-іншому».
…Йшли роки. Олеся продовжувала жити своїм життям. Вадим пішов на підвищення, його перевели в інший ра-йон, отримав квартиру, де й мешкав із доньками. Олена закінчила педагогічний інститут, вийшла заміж, народила сина й доньку, Оксана вчилася в лісотехнічному технікумі. Вадим усе робив, аби його доньки були щасливі. Від Олесі ніякої звістки не було. Вона, мабуть, і забула за дітей. Та Вадим був щасливий, мав гарного зятя, з яким порозумівся відразу, бавився з онуками, вони любили дідуся, що ще потрібно для вже немолодої людини? Якось прийшла до Вадима Олена з дітьми і сказала: «Тату, я поживу тиждень у вас. Вася мій поїхав у відрядження, що я буду робити сама?». Вадим зрадів, а внуки вже тулилися до дідуся.  На вихідні приїхала до батька Оксана, тож вся сім’я була в зборі, як раптом у двері хтось постукав. Вадим відкрив їх і очам своїм не повірив - перед ним стояла йо-го Олеся. Ледь впізнав її: була якась виснажена, змінилася до невпіз-нання. Олеся нічого не казала, мовчки роз-глядала кімнати, видно, хотіла знайти дітей. Вадим це відразу зрозумів, тож покликав Олену й Оксану: «Дівчата, вийдіть-но сюди». Коли вони вийшли, Олеся кинулася до них: «Ой мої донечки дорогенькі, як я за вами скучила…». «Пробач мене, Вадиме», - схвильовано мовила. «Я що, - відповів спокійно. – Я тобі чужий. Хай діти тобі простять». А доньки стояли перед рідною їм людиною і не знали, що й казати. «Прощення просиш у нас, мамо? – взяла себе в руки Олена. – Що, вже відцвіла твоя квітка, ніхто не зриває пелюсток? Пізно про нас згадала. Ми тебе любили з Оксаною, а ти нас ніколи. Ти міняла любов до дітей на любов до чоловіків. Коли я була мала, я ще нічого не розуміла, з роками стало соромно жити з тобою. Коли мені один хлопець сказав, як чіплявся до мене: «Чого приндишся, ніби ти не така, як твоя мати!», я готова була крізь землю провалитись! Тоді зрозуміла, що біля тебе в мене життя не буде, не хотіла йти твоєю стежкою. Тож вчасно схаменулася і пішла жити до батька. Тато мені не рідний, але я вдячна йому, що він прийняв мене, став ріднішим за тебе. Він не зрадив нас з Оксаною, як ти. Пожертвував собою, не привів нікого в хату й не змушував називати чужу людину мамою. Я щаслива: у мене гарна сім’я. Ось мої дітки Петрик і Люська, у них є батько, й іншого я їм ніколи не приведу. Їдь звідси й не нагадуй нам про себе. Ти хотіла такого життя, то й живи так. Шукай порятунку в тих, з ким жила, кого так «вірно» любила».
Олеся дивилася на дітей: її ніхто не чекав. Коли вийшла з хати, Вадим сказав: «Що ж, Олесю, що заслужила, те й маєш. Я тебе кохав, зупиняв, хотів зберегти сім’ю, а ти знехтувала і мною, і дітьми. Не нарікай ні на кого. Ти жила завжди одним днем, за завтрашній ніколи не думала. Ось тобі й результат. Можливо, дочки твої й пожаліють тебе колись, але пройде час. Бо твоя провина перед ними велика».
Олеся заплакала й вийшла з двору. Їй стало страшно, бо підкрадається старість, а вона залишилася самотня. Що ж, сама так розпорядилася своєю долею.

Володимир ПІНЧУК,
м. Сарни.
  

Прокоментувати цю новину:

Оскільки Ви ще незареєструвались на нашому сайті, то для того щоб надіслати прокоментувати Вам потрібно ввести перевірочний код:

????

Highslide JS Highslide JS

Меню користувача

Вибачте, ви неавторизовані

Статистика

Новин : 239
Коментарів : 19
Користувачів : 891