Сарненські новини

Неділя
Тра. 27
Розмір тексту
  • Increase font size
  • Default font size
  • Decrease font size
Головна Сарненчани Добре ім'я людиниДесять років концтаборів і п’ять заслання

Десять років концтаборів і п’ять заслання

Поділитись посиланням на статтю Роздрукувати

Валентина Іванова (Малащенко) не один десяток років присвятила роботі в Клесівській лікарні. Працювала добросовісно, віддано, була гідним прикладом для молоді. У житті цю просту жінку доля випробовувала так, що, здається, й чоловікам не під силу такі страждання. Усе стерпіла, хоч життя було схоже на пекло. У свої 85 років баба Валя скромна і ввічлива. Кожен, хто поспілкується з нею, відчує теплоту її душі, материнське ставлення.

Чорною смугою вплелось у її пам’ять Різдво Христове далекого 1946 року. Того світлого дня ніщо не віщувало такого повороту подій. Люди раділи, що дочекалися великого свята. Щебетлива малеча виводила дзвінкі колядки. «Христос народився, славімо Його» - лунало скрізь. Валя з молодшим братом і батьками сиділи за святковим столом, їли пісну їжу, колядували. Багато знали різдвяних пісень, найкраще виводила господиня, вона свого часу була учасницею церковного хору. Зібратися разом для них було щастям. У цій простій селянській сім’ї завжди панували людяність, любов і шана. Батьки Петро Павлович і Дарія Яківна все життя трудилися на родючій українській землі, діти були для них надійними помічниками.

Того дня, поснідавши, усі пішли відпочивати. Не спалося лише Валі, думки про зустріч із другом не давали спокою. Опівдні дівчина пішла на залізничну станцію, де мала побачити милу серцю людину. Не приїхав, хоч обоє сподівалися на зустріч. Там до неї підійшли два дужих чоловіки і звеліли терміново йти додому. Хвилювання повністю полонило дівчину, заковане в кайдани страху тіло все ще стояло на місці. Стрепенувшись, хутко помчала в бік своєї вулиці. Незнайомці швидкою ходою попрямували за Валентиною, а ступивши на поріг її оселі, промовили страшне: «Вас заарештовано». Що робити, не знала, стояла мовчки і чекала, що буде далі. У голові промайнула думка про втечу, часто кидала дикий погляд на двері, та якась невидима сила стримала її. Коли ж розпочали обшук, поводилась спокійно, бо знала, що нічого не потрапить до їх рук. Навіть сміялася, коли знайшли викройки (мала спеціальність кравчині) і, розклавши їх на столі, роздивлялися, бо думали, що карта. Обшук тривав допізна. Уночі Валентину забрали без жодних доказів, вона лише встигла потайки передати матері годинник і перстень, які та подарувала на день народження. Страшно було залишати батьківську хату, рідних. З болем дивилася на скроплене слізьми обличчя матері, заспокоювала її.

Усе, що було далі, жінка згадує крізь сльози. При розмові раз-по-раз затихала, бо від спогадів нестерпно боліли душа і серце.

Наступну ніч провела в камері. Темнота і холод змушували хвилюватися, плакати. По її блідому обличчі сльози котилися градом, думки пливли нескінченним потоком. Постійно благала Всевишнього, щоб дав сили й терпіння пережити все, що чекає в майбутньому. Уранці до неї навідалася мати й принесла сніданок - кусок хліба. Не змогла одразу його з’їсти, позаяк у горлі стояв клубок. Друга ніч під замком була ще страшнішою. Спокою не давали пацюки, вочевидь, почули запах хліба. Через деякий час у камеру привели ще одну порушницю, разом було веселіше. Новеньку, пригадує, щоночі визивали на допит, звідти поверталася вся в синцях і крові.

Минув тиждень, другий, прізвище Валентини Малащенко шукали в нових і старих списках, але його ніде не було. Її неодноразово запитували, чому не приходить з каяттям, на що відповідала мовчанням. Та коли одного дня допитувач показав їй лист, на якому її рукою було написано «Героям слава - Україні слава», зрозуміла, за що потерпає. Дівчину назвали зрадницею держави і відправили в Рівненську внутрішню в’язницю. У невеличкій камері було 22 ув’язнених, усі молоді й красиві дівчата. Щоб не збожеволіти, співали пісні, розповідали життєві історії. Найбільше чекали, коли їх поведуть на прогулянку, ті 10 хвилин були раєм. Високі мури і клаптик неба над головою закарбувались у пам’яті на всі подальші роки. На останньому допиті зачитали звинувачення і відправили в суд. У підвалі холодно та моторошно дівчатам було від думок про те, яким буде рішення суддів. Десять років концтаборів і п’ять заслання - таким був вирок для Валентини. Від почутого ледь не знепритомніла. Плакала, хоч і розуміла, що сльози й благання не врятують. Разом з іншими юнку відправили на Донбас, де довго працювала в шахтах. Згодом перевезли в Ярославль. Там трудилася на електростанції. Загалом змінила понад 20 адрес. І лише тепер жінка розуміє, що потрапити туди їй просто судилося, позаяк саме там знайшла свого судженого. Олексій Іванов не мав рідні, виховувався в школі-інтернаті. Молоді покохали один одного і до останнього сподівалися, що завжди будуть разом, тож коли їх звільнили, обоє приїхали на Сарненщину, у Клесів. Поєднавши свої долі, народили і повели по життю трьох дітей. І хоча чоловіка вже немає в живих, Валентина Петрівна гордиться ним і запевняє, що він був не лише турботливим батьком і чоловіком, а й відомим у селищі та за його межами кухарем. Здобув цю жіночу спеціальність ще в молодості. Користувався авторитетом серед оносельців, його часто запрошували куховарити на весілля. Своїм дітям Валентина та Олексій Іванови впродовж життя прищеплювали любов до Батьківщини, рідного Полісся, турбувалися про їх майбутнє.

Минають роки, і все далі в історію відходять ті події, але Валентина Петрівна пам’ятає все так, ніби це було вчора. Навіть те, як ночами писала додому листи, сповнені любові та щирості. Незабутні для неї запахи мерзлого буряка та тюльки, які їли, щоб не вмерти з голоду.

На схилі літ баба Валя відкрила в собі неабиякий хист до написання віршів. Перший присвятила пам’яті онуки Тетяни, яка трагічно загинула в молодому віці. Має у своєму доробку й гуморески. Улюбленою справою займається не завжди, позаяк підірване ще в 50-х здоров’я все частіше дає про себе знати.

За десятки пережитих років зустрічала різних людей. Часто отримувала від них моральну та фізичну допомогу. Велику вдячність висловлює працівникам Клесівської лікарні за повагу й розуміння, бажає всім мирного життя, чистого неба та гарних буднів.

Ольга ЛОТОЦЬКА  

Прокоментувати цю новину:

Оскільки Ви ще незареєструвались на нашому сайті, то для того щоб надіслати прокоментувати Вам потрібно ввести перевірочний код:

????

Highslide JS Highslide JS

Меню користувача

Вибачте, ви неавторизовані

Статистика

Новин : 239
Коментарів : 19
Користувачів : 891